| ЛИТЕРАТУРНАЯ ОДИССЕЯ: ЮЛИЯ БЕГЕН ЧЕРЕЗ ДЕСЯТИЛЕТИЕ |
 Десять лет назад, на фестивале «Цисарткела. Юность поэзии» в Грузии, мы встретились с талантливой юной поэтессой Юлией Беген из Украины. В тот момент едва ли многие предполагали, что эта девушка станет настоящим катализатором литературных изменений в своей жизни и в жизни своих новых друзей, также участвовавших в этом знаковом фестивале.Юлия Беген не только стала лауреатом этого фестиваля, но и воплощением того, как искусство может изменить жизнь. В результате событий, развернувшихся в Украине, ей пришлось сменить страну проживания, оставив свой родной дом. Спустя десять лет мы видим, как Юлия Беген вместе с творческими тандемами, сформировавшимися на фестивале, пришла к новым горизонтам. Они не просто пишут стихи – они создают литературные вечера в самом сердце Лондона, которые стали мостом, объединившим разные культуры и стили, призванным подчеркнуть силу слова и единение через искусство, поэзию и театр. Этот лондонский поэтический оазис не просто отражает творческую энергию Юлии, но и является результатом того, как слова могут создать дом вдали от родины. Путь, начавшийся с пересечения границ, привел к формированию литературного сообщества, где стихи стали не только зеркалом пережитых перемен, но и источником вдохновения для новых творений. СВІТ ІДЕАЛІВ На жаль, цей світ не ідеальний, На жаль, недоліком є ми. Ми, люди – грішники. Банально Руйнуєм Рай собі самі. Ми живемо по тих законах, Які вигадуємо тут Комусь не зручно є на тронах, Комусь подобається бруд. А хтось летить на крилах слави, Пройшовши розпач, страх, ганьбу… Інший сидить повік на лаві, Щосили заздрячи йому. Ми боїмося змін, і далі Гальмуєм розвиток вперед, Накинувши смутні вуалі Ми кожен сам собі поет. Ми світ наповнюємо злістю, Ненавистю і болем зрад, А по приходу іще гістя Тут кожен немовляті рад. Напевне, в нас живе надія, Що це дитя покращить світ. Любов’ю створить це Месія, Дасть злу від Доброго одвіт. Та кожен з нас прийшов так само У світ невинним немовлям. Тож, не шукай зразок кумира, Ставай же ідеалом сам! 18.02.2015р. СВІЧА А чи замислювались ви, На що подібне це життя? Ми, наче вогники свічі, Що сяють десь у майбуття… Свіча горить собі, палає, Та раптом, дмухнув вітерець… І вже не світить світло з Раю, Ущух уже і бій сердець… Навколо віск іще вологий, В якім потоне гнота край, Мов на калюжу крові схожий, І хочеться сказать: "Чекай...". - Стривай! Це вже не допоможе... Свічу уже не відновить, Як і людину, що померла, На жаль, не можна воскресить... Свіча любила забавлятись, Світила всім то тут, то там. Все має в час свій припинятись, Але Дай Бог пожить ще нам! Тепер запалюєм свічки У пам'ять згинувшим в боях… Ще молодії парубки, Увіковічнились в вогнях. Замисліться… Чого ми варті? Ми, наче вогники свічі, Яким не довго є палати І треба в вічність одійти… Але борімося, ми – люди, А не свічки, підвладні всім. Нехай вогні нам в пам’ять будуть, Та ми не скоримося. Ні! УЛАМОК СВІТУ Повітря вже чорніш од шахти І смаку кисню в нім нема. Воно не зможе гірш пропахти, Вода – тягуча рідина. А Сонце, мов жовток трьохденний, Рідкий, в’язкий, такий бридкий! А хмари, мов коржі спечені, Чорніш землі лежать на ній. Дерева, квіти та трава… Усе згнива, усе згнива! Гадаєте пусті слова? Лиш мить… і все таким става. Людей нема, тварин нема, Птахів у небі не зустрінеш, Та менше з тим, тебе нема! Ти теж, як і усе загинеш. Земля… А що таке «земля»? Це, певне та діра, що долі. На її дні вже дотліва Уламок ядерної зброї. МОЛИТВА ДО НЕБЕСНОЇ СОТНІ - Батьку, де ти? Повернись! Чому залишив нас з сестрою? - Синочку, милий мій, молись… За вас устав грудьми до бою… - Коханий! Як ти? Подзвони, Бо інший хтось відповідає… - Ти лише хустку пов’яжи… І проведи мене до Раю… - Муже мій, пошли мені Хоч вісточку про те, що сталось… - Візьми синочка й поясни, Що люди наші не боялись… - А наш Назарко*, той нечемний Не слухав матері наказ… - Ви не сваріться, він безсмертний Лежить тут трупом поміж нас… - Друже вірний, чом ти там? Тікай звідтіль, покинь, загинеш! - Ой, брате мій, ми служим вам… Небесну сотню вже не спиниш… - Дядечку, залиш те все І приїжджай скоріш додому! - Малеча, не криви лице… Не плач, бо важко і самому!.. - Дідусю, рідний мій, чому? Тобі за всіх найбільше треба? - Ні, синку! Я за вас піду… Вже не далеко і до неба… - Товарише, що зміниш ти? Не чинь дурниць! Хіба це варто? - Я усвідомив! Час піти І вистоять нічную варту! - За що? Чому ви полягли? – Весь люд вкраїнський запитає. Почує лиш: «Сльозу утри! Ми всі колись-то помираєм…» *Назарко – йдеться про Назара Войтовича, наймолодшого учасника «Небесної Сотні»… (17 років). |
